Спогади рідних

  Дуже любив маму. Любив прийти, а вона каже йому "мій синочок", міг прийти і у 18, 20 років, лягти, обійняти, бути поруч на руках. А як все приїду, то він мене на довго стояв і обнімав, коли зустрічав на вокзалі. Завжди хотів цьоматися, обніматися з близькими.

  З татом у них були дуже подібні характери, вони були наче два однакові вогні.

   Він все хтів  з усіма обнятися.

  Мав меншу сестру Марічку - в них була дуже велика різниця у віці  - 16 років, вона дуже любила його, напевно навіть більше, ніж він її. Він як заходив то вона з самих пеленок дивилася так на нього очима, любила. Коли вона народилася, то він вже мав свої інтереси, тож вони не проводили так багато часу разом, але він любив, балував її.

   Остання зустріч...

    Ми їхали в франкіськ з Марічкою і вона була цілий день в мене на роботі, він якраз приїхав з служби, тільки но встиг дома помитися, купив мамі красиву орхідею, тільки хотів форму попрати, а дзвонять і кажуть, що треба терміново повертатися в частину. Він виходило тоді що їхав з нами у потязі до Львову, і був той самий вагон і вийшло що сусіднє саме місце, і ми сіли в потяг і пили чай з печивом. І як сестра лягла обнявшись до нього на одну полицю, то вони лежали так до кінця поїздки брата у Львові, а ми їхали далі. Тоді бабусі і сестра бачили його останній раз, а мама і тато не встигли побачити - вона в той день була на службі, а батько також був у відрядженні на службу. Ростик якщо вже мав їхати і йому так сказали, то не міг інших підвести, був дуже відповідальний.

            Сестрі зараз 9 і вона досі не вірить, що він загинув. Коли робили 40 днів по ньому то вона сказала що не піде, що ви мене дурите, він приїде. Вона тільки зараз починає відходити, говорити про похорон. Вона надалі не вірить, що його нема.

  Бабуся каже «Ти знаєш, я сама не вірю. Досих пір підсвідомо в госпіталі, де працюю, дивлюся на лиця і точно мені він. Я прямо йду і бачу його в інших воїнах, раніше такого було мало»

         Він був дуже близький з рідним дядьком Сашею. Йому було 7 років, коли він одружився, і він на весіллі вкрав в Уляни туфель, а коли тамада питав хто ти, бо брав викуп, то сказав "Це мій дядько жениться!"

           Саша його дуже балував, все як приїде у кишеню тисячу, дві. Був для нього прикладом, адже також служив, перебуваючи у зоні бойових дій.

        Він дуже любив вареники, дуже, і прабабуся Люся досі плаче, ліпить і плаче, олівє не можемо робити, одразу плачемо, він його так любив, що лише б його їв. 

       Період, доки він був безвісти зниклим, проживали страшно. Мама прям скупляла все підрял для нього – костюм, футболку, все щоб він мав у що одягнутися, коли повернеться. Дивилися на той телефон як на Бога, дивилися всі обміни. Мама зразу перейшла на антидепресанти, не могла ні спати ні їсти, батько сів на антидепресанти через рік. Дуже страшно, ніяких розмов зазвичай не було, всі просто ходили по хаті і мовчали.

         Мама весь час, день і ніч, кожну вільну хвилину шукала його по всіх сайтах з полоненими, як і тато і бабуся і дядько Саша, була зв’язана з усіма волонтерами і родичами інших хлопців, які пропали разом з ним, вони постійно зідзвонювалися і говорили - все надіялися на кожен обмін.                                        

         Бувало, як син прийде на роботу до мами іншої, яка служить з нею, і її обнімає, то хотілося взяти і вити. Кожного разу коли грала пісня про сина вона плакала.

          Лише мама бачила його тіло на опізнанні. Навіть як нам подзвонили, що зійшлося по ДНК то ми не вірили, думали нас обдурили, але потім показали тіло і місце, звідки брали аналізи, і опізнали тіло.

         В день коли дізналися всі дуже плакали, так вийшло що я була в селі, мене забрали, приїхали до них а вони сидять на дивані на вулиці і не заходять, до хати, я питаю що сталося, а Оксана каже "Нема Ростика – зійшлося ДНК".

       Тої ночі ніхто не спав, всі так плакали. Я всю ніч ходила по дворі - лежала на 2 поверсі, а потім ходила, ходила по дворі до рання. Я рано хотіла тихо зайти, закриваю двері а мама не спить, каже не закривай.

        Вона ніби і не виходить з того стану, ніби і говорить, сміється, але каже що дуже важко жити. Їх тримає тільки дочка. Батько хотів воювати, коли син зник, вже хотів писати рапорт зразу, щоб йти на війну, казав я піду  - він прийде, тоді ще воював дядько саша, який має 2 доньки і дружину, а ми просили не йди, наше серце не витримає вас трьох, плакали. Його не мали брати, бо безвісти пропав син. Після похорону знову хотів йти, каже пішов би я туди, але дочка і рідні стримали – казали ми ще його не відплакали, куди тобі.

             День похорону бабуся не пам’ятає. Лише багато квітів, людей і фотографію Ростика. Мені кажуть той був, та була, а я не пам’ятаю – нікого не бачила, хоч всі обнімали мене, говорили. Я досі пам’ятаю, як його привезли в костел, вивезли з костелу. Я дуже мало пам’ятаю.

           Як йому дали повістку всі просили не йди, тобі нема 25 років, будеш вдома, вирішимо питання, він каже ні і все – я піду і все. Він був готовий, він з самого першого дня війни був готовий. Він хотів у перші дні служити, але його стримали. Коли служив то був вже у іншому місці. Його послали на вихід тоді, коли ще не мали права – занадто мало пробув. Але він сказав ні я піду, бо йшли всі з його підрозділу, всі його хлопці. З них один лиш живий лишився. Він розказував, що коли лежав з Ростиком після прориву ворогів двічі раненим у окопі, то просив, щоб той його застрелив, а він відмовив. Ростик виліз з окопу, перед тим сказавши, що якщо вилізе і скаже що нікого нема, то окоп не зачистять гранатами. Пізніше той військовий виповз до наших позицій і залишився живий, отримавши дуже сильні поранення. Це він розповів мамі Ростика особисто у лікарні.